3 квітня Церква вшановує преподобного Серафима

Преподобний народився в селянській родині 31 березня 1866 року і був хрещений з ім’ям Василь. Коли хлопчикові було 10 років, його батько помер, а незабаром померла сестра Ольга.

Ще хлопчиком він дізнався від монаха-схимника про те, як складеться його життя. Молодий чоловік знайшов духівника в особі старця Гефсиманського скиту Свято-Троїцької Сергієвої лаври ієромонаха Варнави (Меркулова).

У 1882 році Василь став приказчиком, а вже у 1892 році він відкрив власну справу, ставши доволі великим торговцем хутра. Володіючи великим досвідом і маючи міцні торговельні зв’язки, він організував контори по заготівлі та продажу хутра. Значна частина товару постачалася за кордон у Німеччину, Австро-Угорщину, Англію, Францію та інші країни.

Імовірно в 1894 році він одружився на Ользі Нетроніній. 13 вересня 1920 року Василь подав прохання в Духовний Собор Олександро-Невської лаври про прийняття його в число братії, на що отримав згоду, був прийнятий послушником і отримав послух паламаря. У той же час послушницею Воскресенського Новодівичого монастиря стала дружина Василя Миколайовича – Ольга.

Усе своє майно Муравйови пожертвували на потреби обителей. Тільки в Лавру Василь Миколайович передав 40 000 рублів у золотій монеті.

Перше духовне ім’я Серафима було Варнава. 11 вересня 1921 року митрополитом Веніаміном (Казанським) інок Варнава був висвячений в ієромонахи. У 1926-1929 роках отець Варнава несе послух духівника Олександро-Невської лаври.

Імовірно в 1929 році він прийняв велику схиму і був названий ім’ям Серафим на честь преподобного Серафима Саровського чудотворця, якому отець Варнава прагнув наслідувати всіма силами протягом усього  життя.

Навесні 1930 року отець Варнава, за рекомендацією лікарів і з благословення митрополита Серафима (Чичагова), покинув свою келію у Феодоровському корпусі Олександро-Невської лаври і оселився в селищі Вириця, де й прожив до самої своєї смерті.

Преподобний мирно відійшов до Господа 3 квітня 1949 року. Канонізований в 2000 році. У тому самому році над могилою преподобного Серафима була побудована дерев’яна каплиця.

За церковним календарем 3 квітня вшановують преподобного Якова, преподобного Серафима, святителя Кирила і святителя Фому.

Якщо у цей день при сході сонця у небі спостерігаються червоні кола, то рік обіцяє бути врожайним. З цього часу починають набухати бруньки смородини. З’являються білі плиски.

Іменинниками 3 квітня є:
Кирило, Серафима, Хома, Яків, Агнія, Панкратій.

3 квітня народились:

1908 — Степан Олійник, український письменник-гуморист, журналіст, педагог. Автор численних збірок сатири й гумору, збірки біографічних оповідань «З книги життя».
1918 — Олесь Гончар, український письменник.

Події 3 квітня:

1933 — у Херсоні український хірург Юрій Вороний вперше у світі виконав клінічну пересадку нирки (26-річній жінці пересадили орган 60-річного померлого чоловіка).
1948 — Президент США Гаррі Трумен затвердив Акт про надання країнам грошової допомоги — відомий як «план Маршалла».
1973 — Рада Міністрів УРСР заснувала літературну премію імені Павла Тичини.
1990 — над будинком Львівської міської ради урочисто підняли український національний прапор, перед тим освячений у греко-католицькому кафедральному соборі Святого Юра.

Чи знаєте ви, що:

Роман Олеся Гончара «Собор» тричі номінувався на Нобелівську премію.

Вперше. У лютому 1968 року Гончар занотував у щоденнику: «Вчора був у Спілці: літературна братія в переполосі…Нібито чув хтось з римських передач, що Папа Римський висунув «Собор» на Нобелівську премію». Навіть чутки про таку номінацію могли принести багато неприємностей номінанту. Так і сталося. Гоніння на автора роману розпочалися відразу після поширення цієї інформації. Звідки взялися чутки? Секретар обкому, друзяка самого Брежнєва, в одному з найогидніших персонажів роману впізнав самого себе. Ось і довелося компетентним органам фабрикувати «нищівний компромат» — чутки про Папу Римського і про Нобеля. А Ватикан, найімовірніше, і сном-духом не відав про «Собор», адже перекласти й видати за кордоном його тоді ще не встигли…

Вдруге. Наступний нобелівський епізод відбувся за два десятиліття. У грудні 1989 року в щоденнику Гончара з’явився запис: «Професори заокеанських університетів повідомляють у своїх листах, що вони висунули «Собор» на Нобелівську премію 1990 року…» Проте премії письменник не отримав, хоча шанси на це були, бо до України надходив запит у лютому 1991 року з Стокгольма. Нобелівський комітет з літератури, який саме в лютому розпочинає попередній відбір кандидатур, цікавився, чи підтверджують в Україні висунення «Собору» на премію? Звичайно, номінацію підтвердили та, на жаль, фортуна й цього разу не всміхнулася Гончару.

Втретє. У лютому 1994-го письменник занотував у щоденнику: «Інститут літератури подає автора «Собору» на Нобелівську. Ставлюсь до цього спокійно. Скоріш за все, й цього разу все кінчиться безрезультатно». Так і сталося. Продовжитися нобелівським перегонам Олеся Гончара вже не судилося. Влітку 1995-го він пішов із життя, а, згідно зі статутом, Нобелівські премії присуджують тільки живим.

 

Loading...