Сьогодні день пам’яті Валерія Лобановського, українського спортсмена і футбольного тренера

Ім’я Валерія Васильовича Лобановського (1939-2002) знають навіть люди дуже далекі від спорту. Саме завдяки його таланту київське «Динамо» понад 20 років було символом українського футболу.  Хто не пам’ятає його кремезну постать на тренерській (наче розпеченій) лаві під час футбольного матчу в медитативному розкачуванні? Аскетичне обличчя, міцно стиснуті губи, стомлені очі під білястими віями.

Між тим, майже 2-метрового Лобановського в молодості вболівальники називали «балериною». То були 60-ті роки, він грав тоді крайнім лівим у київському «Динамо», був надзвичайно технічним і тонким гравцем і мав лише йому притаманний рисунок дріблінга. Стадіон гудів, коли Лобановський йшов до кутового прапорця. Кутові у його виконанні вважалися половиною гола. У 1961 році кияни стали чемпіонами країни, то була епохальна подія – вперше була порушена гегемонія московських клубів. До речі, вирішальний м’яч головному конкуренту – московським торпедівцям, був забитий Валерієм  Лобановським саме після подачі кутового за 5 хвилин до кінця гри. Після приходу в «Динамо» нового тренера Віктора Маслова у 1964 році, Лобановський перестав потрапляти до основного складу. Погляди тренера і футболіста розійшлися. «На розборах ігор, – згадує Віктор Каневський, – всі кип’ятилися, показували один одному, де хто помилився, неправильно зіграв, а він качався (вже тоді), слухав, що йому кажуть, і робив, що хотів». Про Лобановського можна розповідати вічність. І як про футболіста, і як про тренера. Йому вдалося двічі запалити зірку київського «Динамо». Спочатку у 70-80-х, а потім наприкінці 90-х, коли він повернувся з близькосхідного затворництва й знову очолив динамівців. Уперше головним тренером «Динамо» Лобановський став у 1973 році. За рік роботи він досяг стільки, як ніхто з інших великих тренерів радянського футболу, починаючи від Аркадьєва й закінчуючи Бесковим. Після феєричного фіналу й перемоги з рахунком 3:0 над угорським «Ференцварошем» у розіграші Кубка кубків 1975 року, апофеозом українського футболу, для киян став розіграш Суперкубка того ж року, коли вони в двох матчах розбили легендарну мюнхенську «Баварію» на чолі з чемпіонами світу Мюллером і Беккенбауером. Мабуть, ніколи за всю історію радянського футболу не було клубу, який би громив своїх суперників із таким завзяттям. Можна згадати матчі динамівців з віденським «Рапідом» (4:1 і 5:1), празькою «Дуклою» (3:0); розгром (через 2 тижні після Чорнобильської катастрофи) лідера іспанського футболу мадридського «Атлетіко» (3:0). Кияни сім разів ставали чемпіонами СРСР (1974, 1975, 1977, 1980, 1981, 1985, 1986), шість разів – володарями Кубку країни (1974, 1978, 1982, 1985, 1987, 1990), вигравали Кубок володарів кубків (1975 і 1986), європейський Суперкубок (1975). З 1996 року Лобановський знову очолив київське «Динамо». Звісно, у багатьох виникали порівняння: Шевченка – з Блохіним, Реброва – з Бєлановим, Калитвінцева – з Колотовим чи Буряком… Їх порівнювали – хто ліпше грає? Вони були різними, але в чомусь схожими – ці дві незабутні команди «Динамо» Валерія Лобановського. Таким самим незабутнім залишається й він сам – затятий максималіст, реформатор українського футболу – Тренер.

За матеріалами Укрінформ

Loading...