Ігор Луценко: Проблеми АТО

Нещодавно була новина, що українська армія піднялася у рейтингу боєздатності. Це дійсно є так. Будучи раніше простим бійцем одного з добровольчих батальйонів, зараз я працюю в складі тимчасової контрольної комісії Київради з питань забезпечення киян, що беруть участь у східній війні, і бачу, як просто на очах зростає сила.

Утім, загальна думка моя не помінялася – основні проблеми боротьби з терористами знаходяться в столиці, і їх подолання автоматично забезпечить перемогу – принаймні, над тими ворогами, котрі є на нашій землі зараз. АТО треба починати з Києва!

Сьогодні наша комісія на сесії Київради представила свій проміжний звіт з пропозиціями (на скані). У доповнення до звіту, є кілька думок-спостережень.

Потреби зростають (і це гарно)

Якщо раніше ми думали про шкарпетки і бронежилети, то зараз бійцям треба умови і засоби для того, щоб оборонятися і наступати. Це не може не радувати, коли, обдзвонюючи знайомих у добровольчих та регулярних формуваннях, відчуваєш їх упевненість у матеріальному становищі – є що їсти, є що вдягнути, є де спати, чим гоїти рани.

Зараз бійцям треба бронетехніка, прилади нічного бачення, позашляховики, потужні засоби зв’язку.

Правовий вакуум

Неоголошення воєнного стану створює колосальні проблеми для армії. Опосередковано ми платимо за це людськими життями.

По-перше, дуже ускладнено застосування важких озброєнь, авіації. Нагадаю, у мирний час армія не має права атакувати бойовиків, а мусить чекати, поки вони не неї нападуть.

По-друге, воєнний стан надав би можливість військовим затримувати підозрюваних у сепаратизмі. Зараз це мають право робити лише міліціонери, та й то процедура для них теж дуже складна. При цьому довкола розташувань військових повно ворожих агентів, зрадників, і нейтралізовувати їх бійцям доводиться у позазаконний спосіб (бо жити хочеться), або вдаючись до сумнівних послуг міліції, котра, діючи по букві закону, у більшості випадків відпускає сепаратистів з миром.

Воєнний стан розставив би все по своїх місцях, і, до того ж, дозволив би цілком законно залучати ресурси місцевих підприємств для потреб війська.

Ротація де?

Якщо у Нацгвардії та добровольчих батальйонах МВС ротація – звична норма і часте явище, то для армії це скоріше аномалія. Значна частина військових просто на межі людських можливостей воюють четвертий місяць підряд. Радянська армія часів Сталіна – і та мала ротацію на передовій. На жаль, українська армія двадцять першого століття ротацію в необхідних обсягах забезпечити не може.

Система мобілізації – дурна

На днях 12-й територіальний батальйон зазнав втрат. Загинув солдат. Він був батьком немовляти і сином непрацездатних батьків. Складно уявити, як тепер усі залежні від нього рідні будуть виживати. Це – величезна помилка тих, хто займався мобілізацією. Невже у багатомільйонному не знайшлося нікого, більш підходящого на ризиковану роль солдата, аніж єдиний годувальник у великій родині?

Зайві добровольці

Є тисячі тих, хто бажає йти воювати. Але міноборони, з його дубовими інструкціями та чавунними мізками начальників нездатне формувати добровольчі частини. Совок нікуди не щез, совок передбачав лише армію як продовження репресивного апарату, як зборище кріпаків, котрих женуть на війну. Добровольці – річ глибоко вторинна для військових начальників радянської школи, вони нездатні будувати нові частини на добровольчих засадах.

Слава спонсорам! Меценатам слава!

Вже третій місяць основним джерелом їжі, обмундирування, товарів побуту є приватні спонсори. Вже третій місяць держава є посміховиськом, бо нездатна ні нагодувати солдат, ні одягнути. Народне фінансування набагато перевищує армійське забезпечення. Якби не співвітчизники, українські солдати вже тричі померли би з голоду.

Єдина користь від держави – це зброя. Але важке озброєння – також нерідко дефіцит для нових частин. Добровольчі батальйони МВС не забезпечені бронетехнікою.

Гроші

Рівень грошового забезпечення учасників АТО зараз вкрай низький. Поки що українське громадянське суспільство (поки що) програє двобій міністерству оборони – чиновники не надто слухаються активістів, бо далекі від них. Мільярди, виділені на армію, зараз зависли невідомо де.

А от місцева влада, і, зокрема, у Києві, готова виділяти кошти і на солдатів безпосередньо, і на обладнання. Але тут вже їм заважає національне законодавство – доплачувати до зарплати необхідні суми місцеві бюджети не можуть. Час ці обмеження зняти.

АТО треба починати з Києва – перемога може бути створена лише тут.

 

 Ігор Луценко, депутат Київської міськради. Передрук з Української правди.

Loading...